?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

На правах реклами-2

.facebook_1473759141991.jpg




Ця книга теж буде презентована цими вихідними. Я вже раніше виклав вступ до одного з моїх розділів ( http://chestnut-ah.livejournal.com/994545.html ), ось нижче ще трохи

Український вояк у війську і війнах кінця XVIII – початку ХІХ ст.

На початку періоду, який розглядається у цьому розділі, у європейських війнах царювала лінійна тактика. Вона досягла свого найвищого рівня у війнах пруського короля Фридриха ІІ проти імперії Габсбургів та її союзників. Після того, як на початку XVIII століття вся піхота була озброєна рушницями із вдосконаленим кремневим замком на багнетом, військо на полі бою шикувалося у довгі лінії, двома чи трьома ешелонами, кожен глибиною у три шеренги. Так можна було максимізувати силу вогню піхотного шику. Скорострільність рушниць була низькою, не більше трьох пострілів на хвилину. Результативной вогонь по супротивнику можна було вести з дистанції десь в 150 м, але для більшої влучності треба було підійти на відстань вдвоє чи втроє ближчу. Перевагу отримувала та сторона, що могла за той же час видати більше пострілів, тому велику ролю приділяли тренуванню солдатів з метою довести до автоматизму достатньо довгий і складний процес заряджання рушниці, а також привчити солдатів до рівномірного руху в довгих лініях не ламаючи стрій. Також важливою була стійкість солдатів під вогнем.

Керувати й командувати веденням бою в лініному шикуванні було надзвичайно важко, в першу чергу через густий дим від пострілів. Солдати через дим не були в змозі ні бачити сигнали, ні часто-густо навіть бачити, що роблять їхні сусіди по бойовому порядку. Якщо перші сальви ще можна було якось контролювати, до чим довше йшов вогневий бій, тим менш керованим ставав рушничний вогонь.

Слабким місцем такого шикування були його фланги. Їх захищали загони кавалерії, яка в цей період надавала перевагу атакам холодною зброєю, хоча мала на озброєнні і вогнепальну (пістолети й карабіни). Незадовго перед тим у європейських арміях з’явилися та почали зростати загони легкої кавалерії, такі як гусари, чиєю роллю була розвідка, наскоки на лінії комунікацій та рейди в тил ворога. Лінії комунікацій та склади військових запасів («магазини») були важливими цілями, бо від них залежало постачання армій під час кампаній: армії намагалися не віддалятися далі, ніж 5 днів маршу, від тилових баз, що регулярно посилали до польової армії колонни возів із провіантом та іншим необхідним добром.

Як годилося Вікові Просвіти, науковий підхід до військової справи привів до великого погресу у конструкції та використанні артилерії, тож гармати відігравали все більшу роль на полі бою. Їх ставили десь за сто кроків попереду піхотних ліній, щоб вони мали ширше поле обстрілу та могли досягти більш віддалених цілей. Коли піхота починала атаку, гармати відкочували назад до лінії. Для більшої маневреності була впроваджена кінна артилерія, що могла підтримувати вогнем атаки кавалерії.

До війська тогочасні монархії набирали або добровольців-найманців, часто не розбираючи, чи вони є їхніми підданими, або рекрутів із власних нижчих станів, особливо з селян-кріпаків. У війську Габсбурзької імперії, в якій з 1772 року опинилася й Галичина («Королівство Галичини й Лодомерії»), добровольці йшли служити найчастіше на термін у 7 років. Рекрутів набирали на довічну службу, але не з усієї імперії – Угорське королівство, італійські володіння й Нідерланди не знали рекрутських наборів. Найкращими вояками вважалися німці з Верхньої Австрії («хоробрі, трудящі, розумні та покладисті на вдачу»), а «тупих, лінивих і п’яних» галичан попервах розподіляли по різним полкам, не довіряючи лояльності цих нових підданих. Але в 1802 році Галичина дала габсбурзькій армії 54 тисячі бійців, як поляків, так і русинів (українців).

На землях російської України Російська імперія впровадила систему рекрутських наборів з 1797 р. В рекрути брали селян, козаків, міську бідноту, здорових чоловіків віком від 18 до 40 років. Купці звільнялись від рекрутчини, вносячи за кожного рекрута податок 50 крб. Сини багатих селян звичайно наймали за гроші замість себе заступника. Рекрути з лівобережних козаків і військових обивателів (колишніх козаків) служили в армії 15 років, інші — 25 років. Необхідна кількість рекрутів розраховувалася із кількості «душ» у податкових реєстрах, і могла коливатися від двох рекрутів на 500 душ у мирний час до одного з 20 душ у час війни. У якісь роки набору могло не бути взагалі, але під час війни 1812 року було проведено три рекрутських набори. Нерідко «віддати в солдати» використовувалося поміщиками як покарання для своїх селян. Умови життя і служби рекрутів були нелегкими, і дезертирство суворо каралося.

Російська імперія також час від часу проголошувала набір «ополчення» на додачу до звичайних рекрутських наборів, коли мала проблеми з людською силою. У листопаді 1806 р., наприклад, коли Росія одночасно вела війну з Францією, Персією та Османською імперією, був оголошений набір так званої міліції, або земського ополчення, в 31 губернії. В Україні цей набір мали провадити в Чернігівській, Полтавській, Харківській, Київській, Херсонській і Катеринославській губерніях, кожна з яких повинна була виставити по кілька тисяч селян-кріпосних. Близько 9 тисяч київських селян-ополченців було послано в молдавську армію проти турків. Ідучи на фронт, вони сподівались, що їх за військову службу звільнять від кріпосної залежності і переведуть у козацький стан – пам’ять про козацтво ще була живою в Україні. Коли стало відомо, що й після війни їх лишать на солдатській службі, в листопаді 1807 р. в ополченні вибухли заколоти, які придушили військовою силою.

У 1810-х роках в Російській імперії було проведено експеримент із влаштуванням так званих "військових поселень", що заторкнув і українські землі. Державних селян переводили у стан військових поселенців, з тим, щоб вони, продовжуючи займатися рільництвом, також змалечку проходили військову підготовку, і таким чином забезпечували імперії значну резервну копію без великих видатків скарбниці. Під кінець царювання Олександра І у Слобідській Українці, Харківський та Катеринославській губерніях було створено 20 кавалерійських полків військових поселенців. Але таких подвійний тягар визвав сильні заворушення: вже згадане повстання бузьких військових поселенців у 1817 р., повстання поселенців у Базалії того ж року і наступного, в Чугуєві у 1819 р. та в Шебелинці в 1829 р. Військові поселення не виконали завдання створити резервну військову силу, принесли скарбниці великі збитки, і в 1840-х роках їх було ліквідовано.

Офіцери в арміях "старого режиму" набиралися переважно із шляхетного стану (у тому числі на Лівобережній Україні – із колишньої козацької старшини). Більшість була із дрібної шляхти. У Габсбурзькій армії молоді майбутні офіцери спершу проходили навчання як кадети у полку протягом року, після чого отримували перше офіцерське звання. Молоді люди з аристократичних родин найчастіше одразу отримували офіцерське звання, і далі швидко отримували підвищення, виходячи на командні позиції. Траплялися офіцери і з солдатів та унтер-офіцерів, але переважно на посадах військових чиновників. У російському війську армійські офіцери також були з дрібних дворян; теоретично вони мали починати службу унтер-офіцерами та набиратися досвіду, але більшість проходила цейетап заочно, і мала дуже обмежений командний досвід. Можливості кар’єрного зростання також були обмежені, бо вищі позиції були зайняті представниками аристократії. Один із австрійських офіцерів вважав, що «вони абсолютно нездатні ні до чого, що хоч якось стосується маневру, в цьому плані один французький солдат важить більше, ніж все російське військо разом узяте. Росіяни достатньо відважні в бою, але що з тої відваги, як вони не знають, як та до чого її ужити».

Як приклад війни цієї епохи може служити війна 1792 року між Російською імперією та Польщею. Як часто було як до того, так і після, українці воювали по обидва боки фронту. У польських Українській та Волинсько-Подільській дивізіях, що разом із резервним корпусом складали коронну армію на Українських землях Польського королівства, служило достатньо місцевих жителів. З російського ж боку у війні брали участь військові частини, на які були під час попередніх двох чи трьох десятиліть перетворені українські козацькі полки.

Ordre de bataille російської армії у битві під Дубенкою (на західному березі Бугу на Грубешівщині) 7 (18) липня 1792 року читається як перелік колишніх козацьких полків, разом із регулярними полками, що були розташовані у колишній Гетьманщині: Ольвіопольський гусарський полк, Сіверський, Ніжинський, Київський карабінерні полки, Єлисаветградський, Харківський, Охтирський кінноєгерські полки, Чернігівський мушкетерський полк, Катеринославський єгерський полк, Київський гренадерський полк, Малоросійський козацький полк, окрім інших полків – але полки з російської України складали більшість російського війська під Дубенкою.

Супротивники вишикувалися у лінії, при чому поляки, що оборонялися (значно меншими силами – 6 тисяч проти 20 російських тисяч) під командою генерала Костюшка, прикрили свій фронт, що тягнувся від Бугу до австрійського кордону, артилерійськими редутами та піхотними шанцями. Більша російська армія вишикувалася у кілька ешелонів піхотних ліній, із кіннотою на своєму лівому фланзі.

Після артилерійської дуелі російська піхота пішла у наступ, прагнучи примусити польську піхоту відступити чи навіть вдатися до втечі. Після того, як триразова спроба атаки не вдалася, російський командувач Каховський спробував обійти польські позиції полком єлисаветградських кінних єгерів. Після початкового успіху атака єлисаветградців захлинулася із значними втратами, був убитий командир полку полковник Пальменбах. Але нова атака на польський центр, на чолі якої були три батальони київських гренадерів, змусила поляків відступити, залишивши артилерію. Через тиждень Польща капітулювала, а через три роки після ще одного розділу припинила своє існування.

Тим часом на іншому кінці Європи відбувалися події, що призвели до струсу у світовій історії, а також і у військовій справі. Французька революція набирала все більш радикального характеру, і зрештою у тому ж 1792 р. призвела до війни Франції із коаліцією європейських монархій. Стара королівська армія просто не мала достатньої кількості солдатів, щоб протистояти багатьом супротивникам, і керівництво Франції знайшло вихід у загальному військовому обов’язкові, коли кожен здоровий чоловік мав вступити до лав нового народного війська для захисту революції.

Армія революційної Франції не мала можливості витрачати час на довгу муштру своїх новонабраних вояків, тому її генерали протиставили австрійським, пруським та британським лініям піхоти поєднання добірних стрільців у розсипному шикові із глибоко ешелонованими піхотними батальонними колонами. Піхотні колони мали більшу маневреність та силу удару порівняно із тонкими шеренгами їхніх супротивників, до того ж вони могли використовувати набагато гірше підготованих солдатів. Нарешті, французьке військо відкинуло магазинну систему постачання на користь постачання з теренів, через які воно походило. Коли французи почали отримувати перемоги одна за одною (особливо коли на чолі французького війська став Наполеон Бонапарт, що в 1804 році проголосив себе імператором), їхні супотивники також почали копіювати їхню тактику. Це також стосувалося й поділу армії на армійські корпуси, фактично міні-армії зі своєю піхотою, кавалеією та артилерією, що могли виконувати свої власні завдання власними силами.

У австрійському війську перший раунд еформ провів найкращий тогочасний полководець імперії Габсбургів (та рідний брат імператора) ерцгерцог Карл. Після поразки у війні 1805 року він поглибив реформи у 1806-8 рр. Нову війну із Францією у 1809 р. знову було програно, але перемога далася Наполеону набагато важче.

У тій війні на боці Наполеона виступила Російська імперія (отримавши за це на кілька років Тернопіль), а також викроєне у 1807 р. з Прусії Варшавське герцогство, з якого польські патріоти сподівалися відродити польську державу. У 1809 р. кордон його з Австрійською імперією проходив неподалік його столиці Варшави, тож з початком війни на цьому театрі австрійський корпус Фердинанда д’Есте, у складі якого були піхотні полки 24 (рекрутувався переважно з Бережан), 30 (зі Львова) та 41 (з Чорткова та Коломиї), де служило було багато українців, завдав удару в напрямку на Варшаву. 33-тисячному корпусу протистояло 15-тисячне польське військо, яке 17 квітня 1809 р. під містечком Рашин трохи на південь від Варшави дало бій австрійцям. Поляки компенсували чисельну перевагу супротивника сильною оборонною позицією, що опиралася на болотисту долину невеликої річки. Старі розтягнуті лінії в цьому випадку б не дали можливості австрійцям сподіватися на успіх, але зараз їхня армія також вже воювала батальонними колонами за французьким зразком. Бригада із 30 і 41 полків була в гущині битви, вибиваючи поляків з однієї позиції за іншою, незважаючи на затятий опір. Хоча польське військо не було розгромлене, воно залишило поле бою й відступило з Варшави.

У російській армії реформи за французьким зразком впроваджував з 1810 р. військовий міністр Барклай де Толлі. Але офіційна згадка в російських військових уставах про розсипне шикування стрільців з’явилася лише у 1818 р.

Влітку 1812 р. почалася війна Російської імперії з Наполеоном. Армія Наполеона набагато переважала російську армію, тож імператор Олександр І був змушений вдатися до відчайдушних заходів з мобілізації своїх підданих. Ще до початку війни було згадано про козацькі традиції: імператорський указ про набір добровольців до козацьких полків на українських землях було видано 5 (17) червня 1812 р., за тиждень до переходу Великої Армії Наполеона через Німан, що відмежовував Російську імперію від Варшавського герцогства. Правий фланг Великої Армії складав австрійський корпус, що тепер воював разом з Наполеоном проти союзників Наполеона у війні 1809 року (до речі, у цій кампанії брали участь два батальони вищезгаданого Чотківського 41 полку). Польська шляхта Волині й Правобережної України підтримала Наполеона, сподіваючись на відновлення Польщі в її дорозборових кордонах, і кілька шляхетських кінних загонів взяло участь в боях проти російської армії.

Тим часом по російський бік фронту на Київщині і Поділлі було створено Українську кінно-козацьку дивізію під командою графа де Вітта з двох двополкових бригад. Козацькі полки мали по 8 сотень зі 150 козаків. Всього дивізія мала 4800 козаків набраних із селян, міщан і ремісників. Замість відедених для формвання диізії двох місяців її створили за 40 днів. Після недовгого навчання дивізія влилася до Третьої російської армії генерала Тормасова та взяла участь у боях на Волині. Крім того, були створені загони «лісових козаків» у Київській, Подільській, Волинській губернія та недавно приєднаній від Австрії Тернопільській окрузі, а також ескадрон херсонських козаків поміщика Скаржинського - разом ще біля 1000 вершників. Лісові козаки часто діяли у складі партизанських загонів проти тилів і комунікацій французької армії.

На Лівобережній Україні планувалося сформовати вісім козацьких полків, а вдалося створити одинадцять на Полтавщині і шість на Чернігівщині. Один з полтавських полків (П'ятий) був організований автором «Енеїди» Котляревським у Горошині Хорольського повіту Полтавської губернії. Всього в лівобережних полках було 18 тисяч козаків.

Окрім козацьких полків, на Лівобережжі також формувалося земськ ополчення, згідно з указом імператора Олександра від 6 (18) липня 1812 р. Кріпаки набиралися до нього за згодою поміщиків, а інші верстви могли йти добровільно. 26 тисяч ратників Чернігівського ополчення утворили 8 кінно-козацьких полків, 16 тисяч полтавських ополченців - 7 кінно-козацьких (6500 козаків) і 4 піших козацьких полка. Організовані в чотири бригади, ці полки вирушили в похід 1 листопада 1812 р.

Козаки й ополченці українських губерній взяли участь у боях завершального етапу війни 1812 року. Українська кінно-козацька дивізія у складі армії адмірала Чичагова билася на річці Березина коло Борисова у листопаді 1812 року у спробі взяти в кільце відступаючу армію Наполеона. Слобідські козацькі полки воювали під Красним. Інші козацькі полки діяли на Волині проти австрійців і саксонців, а влітку й восени 1813 року облягали фортецю Замостя, крім кількох кінних і піших чернігівських і полтавських полків, що разом із Кінно-козацькою дивізією билися у кампанії 1813 року під Люценом і Бауценом, в «битві народів» під Ляйпцігом, а в кампанії 1814 року під Лаоном, і навіть дійшли до Парижа.

У кінці 1814 року всі українські козацькі полки повернулися додому. Ополченські полки було розформовано одразу, причому сподівання селян-ополченців на звільнення від кріпацтва було перекреслено. Лівобережні кінно-козацькі полки було розформовано через два роки. Незадоволені перспективою повернення до кріпацького стану, колишні козаки масово переселялися на Кубань. Кінно-козацька дивізія була перетворена на регулярну уланську дивізію, Вознесенський і Бузький полки якої проіснували до 1917 року.

Але українські вояки брали участь у війні 1812 року не лише у складі козацьких частин. Рекрути з українських губерній складали майже третину регулярної російської армії. Особливо багато українців було в кавалерії. У найбільшій битві кампанії 1812 року під Бородіном (на річці Москва) 26 серпня (7 вересня) билися Київський і Чернігівських драгунські полки, Таврійський і Волинський піхотні полки (втративши 80 відсотків свого складу); Новоросійський і Харківський драгунські, Охтирський і Ізюмський гусарські, Глухівський, Катеринославський і Малоросійський кірасирські полки захищали Шевардинський редут напередодні Бородінського бою; Сумський і Маріупольський гусарські полки захищали Семенівську позицію російської армії. Українці служили і в інших полках, наприклад, герой Бородінської і В'яземської битв Іван Гальченко, колишній кріпак із Радомишльського повіту, воював у Лейб-гвардії Семенівському полку, а рядовий Старостенко, що захопив французький прапор під час штурму Вереї у вересні 1812 р., служив у Вільманстрандському мушкетерському полку.

Говорячи про Бородінську битву, не можна не згадати про навидатнішого російського полководця імперської доби українського походження, князя Варшавського, графа Івана Федоровича Паскевича-Еріванського, єдиного в історії повного лицаря орденів Святого Володимира і Святого Георгія (а повних лицарів Святого Георгія взагалі було лише четверо). Під Бородіном він на чолі своєї 26 дивізії захищав Курганну батарею («батарею Раєвського»), кількаразово особисто стававши на чолі атак на багнети. Він народився у Полтаві у 1782 р. у родині козацької старшини. Віськову службу він розпочав у 1800 р. поручником Лейб-гвардії Преображенського полку, і до війни 1812 р. вже мав досвід війни з турками і французами. У війні Російської імперії з Персією у 1828 р. він очолив Російську армію, що під його керівництвом захопила Єреван та рушила вглиб Персії, змусивши персидського шаха укласти мир, що передавав Єреван до Росії. За цю перемогу Паскевич отримав від імператора Миколи І титул графа Еріванського.

Невдовзі розпочалася чергова війна з Османською імперією, де Паскевич командував російською армією на Кавказькому театрі. За свої успіхи він отримав військове звання генерал-фельдмаршала.

Вершиною військової кар'єри Паскевича стала війна з Польщею 1830-31 років. На початку війни поляки досягли певних успіхів проти російських військ, направлених на придушення повстання. У квітні 1831 року польський корпус генерала Дверницького навіть вирушив на Волинь, розраховуючи на підтримку з боку місцевого населення. Але прибічники відновлення польської влади на Правобережній Україні не встигли вчасно організувати повстання. Воно відбулося лише через місяць після того, як корпус Дверницького після кількох боїв було витіснено російськими військами через кордон з Австрійською Галичиною, і швидко зазнало поразки.

Фельдмаршал Паскевич став на чолі російської армії, що мала завданням швидко придушити повстання, у червні 1831 року. Під його командуванням армія виконала глибокий обхідний маневр, обійшовши польську армію, що захищала Варшаву, переправилася через Віслу коло кордону із Прусією, і оточила головні сили поляків у Варшаві. Після важкого і успішного штурму Варшава капітулювала, і повстання швидко згасло. Паскевич отримав від вдячного Миколи І титул князя Варшавського, і залишався правителем подоланого «царства Польського» до своєї смерті у 1856 р.

Царський уряд був достатньо занепокоєний польським повстанням та особливо загрозою того, що воно розповсюдиться на Правобережну Україну, щоб знову згадати про українське козацтво. У Чернігівській та Полтавській губерніях знову було створено 8 кінних козацьких полків. Але після придушення повстання ці полки були так само швидко розформовані, як і полки 1812 року.

Говорячи про участь українців у війську початку ХІХ століття, варто також згадати участь Чернігівського полку у невдалій спробі військового перевороту («повстанні декабристів»). Після провалу після несподіваної смерті імператора Олександра І в грудні 1825 р. спроби офіцерів-членів таємних політичних товариств перешкодити збройною силою принесенню присяги новому імператору, брату Олександра Миколі І, та початку арештів членів широкої мережі таємних товариств, офіцери діючого в Україні «Південного товариства» зробили спробу підняти повстання серед солдатів частин, розквартированих на Правобережній Україні. За ними пішло лише 6 рот (близько 1000 чоловік) Чернігівського полку. Інші полки повстання не підтримали, і воно було придушене вірними новому імператору військовими частинами 3 (15) січня 1826 р. неподалік Білої Церкви.

Comments

( 1 comment — Leave a comment )
( 1 comment — Leave a comment )

Profile

SAS
chestnut_ah
chestnut_ah

Latest Month

August 2017
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Tags

Page Summary

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner