?

Log in

Як я розумію, у Польщі відбулася прем'єра фільму "Волинь", про події 1943 року. Фільму я не бачив, і тому навіть (поки що принаймні) не "осуждаю". Але маю певні зауваження.

Перш за все, схоже, що фільм як саме твір кінематографу вдався. Кажуть, що глядачів перегляд його приголомшив. Кажуть, що сильніший від Вайдової "Катині" (цей я бачив, сподобалося - хоча відмічав певну схематичність, і певне box-ticking). Кажуть, що нібито вину покладено не на всіх українців (нібито - ще ращ нібито, з того, що читав - показане щасливе довоєнне життя поляків поряд з українцями) - а лише на "оунівців-бандерівців-українськихнаціоналістів" (і що - нібито - за це польська правиця і кресов'яки фільм критикують)

Справа не в цьому, а в тому, що відтепер саме цей фільм буде стандартним, референційним образом у величезної більшості польського суспільства щодо тих подій. І що показана на екрані жорстокість буде перенесена не на "оунівців", а на українців. І до чого воно призведе - тут вже хтозна, не квонтифікується.

Бо можна згадати інший фільм історичної тематики, що був зроблений в Америці (і відповідно демонструвався по всьому світу). Це фільм Мела Ґібсона "Хоробре серце". (Власне, можна згадати ще й "Патріота", того ж автора, де інфернальнй англійці заганяють нещасних колоністів у церкву і спалюють їх там, з жінками й дітьми). В принципі, цей фільм можна скоріше визначити не як історичний, а як фентезі за історичними мотивами. Бо там хибне все, практично все, за винятком загальної канви подій (і то, дуже приблизно). Історія із сценарієм там якщо й лежала поряд, то дуже далеко. Але кому із мільйонів глядачів це відомо? Одиницям, тоді як всі інші вважають, що воно так і було, а як не зовсім так, то майже так, і взагалі то все дрібниці й придирки заздрісників.

І фільм, як мені здається, зіграв дуже велику роль у підйомі шотландського націоналізма і його карколомних політичних успіхах минулого двадцятиліття. Деволюція багато в чому була відповіддю на фільм - свого часу казали, що деволюція виб'є ґрунт з-під ніг шотландських націоналістів - ага, якби ж то. Але мова не про те

А про те, що емоційно заряджені твори, і особливо візуальні образи, грають величезну роль незважаючи на те, правдиві вони чи ні. І тому польсько-українським стосункам відтепер доведеться проходити у якісно нових умовах. А беручи до уваги, що український кінематограф це дуже сумна історія, то протиставити щось новому фільмові... краще б вони й не бралися, бо буде ще гірше
Коли ми вийшли з вулиці на залізничну колію проти військової рампи, перше, що ми побачили, то був довгий червоний ешелон біля перону. Чорт забери, ми спізнилися.

Порушивши стрій, ми кинулися бігцем до ешелону.

Проте, ще не добігши кроків з п'ятдесят, ми були вражені ще дужче. Коло ешелону, в натовпі цікавих городян, селянок та вуличної дітвори, рясно плямилися військові мундири й кашкети. Але що ж то були за мундири та кашкети? Це зовсім не були знайомі нам гімнастерки хакі та такі ж хакі безкозирки. Всі військові були зодягнуті в акуратні сіро-бла-китні тужурки, і на головах у них були високі, трубчасті, трохи загнуті наперед кепі.

— Хлопці! Німці! — закричав у шаленому захопленні Жайворонок і, мов куля, вирвався наперед.

— Не німці, а австріяки! — поправив його Кашин, теж прискоривши біг скільки міг.

Вони були наші найкращі бігуни, і ми ледве поспівали за ними.

Дійсно, натовп цікавих купчився і юрмився довкола кількохсот австрійських солдатів. Це були перші полонені[154].

З почуттям гордощів наблизилися ми до переможеного ворога. Немовби це саме ми, а не хтось інший, полонили цих австрійських солдатів.

Сторожі коло ешелону з полоненими було обмаль. Вийшовши з вагонів, полонені поводились, як кому з них хотілося. Вони прогулювалися, заводили розмови з городянами, ходили на базарчик, недалеко від рампи. Взагалі вони почували себе чудово.

Зілов, Сербин і Туровський нагледіли трьох, що відокремилися від решти і притулилися під парканом по другий бік перону. Вони стояли осторонь від натовпу і, здавалося, мріяли, спершись широкими спинами на паркан. Вони поглядали на розжеврілий від призахідного сонця горизонт і, здається, сумували. Там, на заході, куди ховалося вечірнє сонце, зосталася їхня батьківщина.

Зілов, Сербин і Туровський спинилися перед цими трьома.

— Волен зі… зі… — Туровський розгубився. Він забув, як по-німецькому «курити».

— Раухен! — підказав Зілов.

— Волен зі раухен?

Ближчий з австрійців кивнув головою і потягся до портсигара.

— Ван унд во гат ман зі гефанген геномен? (Де й коли вас заполонено?) — Туровський вважався у нас в класі за найкращого «німця», і йому дуже кортіло вперше в житті забалакати до справжнього німця з Німеччини і козирнути перед ним своїми знаннями з німецької мови.

Німці поглянули на нього непорозуміло і соромливо стиснули плечима.

Туровський почервонів і повторив своє запитання. Невже ж таки він говорить неправильно? Чи, може, в нього такий поганий прононс? Німці перезирнулися, немов шукаючи один в одного допомоги й поради.

Нарешті старший з-поміж них, той, що перший взяв цигарку з Сербинового портсигара, соромливо всміхнувся до Туровського.

— Даруйте, пане, але ж по-німецькому ми не втнемо, — сказав він мовою ніяк не німецькою, а зрозумілою нам од першого до останнього слова. Ми, вихованці російської гімназії, чули, проте, довкола себе в нашому місті найбільше саме цю мову.

Розгублені, не знаючи, що відповісти «німцеві», хлопці відійшли, дурнувато перезираючись.

— Слухай, — промовив Сербин, — але ж вони теж говорять по-руському. — Сербин був син міської бібліотекарки.

— Це не по-руському, а по-нашому, — поправив Туровський, сам син містечкового урядовця-поштовика, — по-мало-російському…

Зілов, син робітника з Орловської губернії, мовчав, абсолютно спантеличений. Нарешті він поставив своє чергове запитання:

— Як же це так, хлопці! І наші, і їхні солдати говорять одною мовою?

---
http://coollib.net/b/313423/read

Правда, дуже вже розлогий епіграф вийшов би. Той самий епізод є й у спогадах Юрія Смолича, але стисліше - ясна річ, у повість він вписав справжній епізод із ссвоєї біографії. Але спогадів, на жаль, в мережі я поки не знайшов

100 Years Ago

halicz.jpg

http://www.thetimes.co.uk/edition/register/triumph-for-british-infantry-9ztjgdh6t

Triumph for British infantry

september 23, 1916

From our Special Correspondent, British Headquarters. Today I have been able to talk with the troops which captured the Quadrilateral redoubt, a dashing and brilliant performance.

The frontal attack on the redoubt failed to get on. The storm of bullets from front and right made it impossible for anything to live there. Throughout the day our men lay in shell holes, while the storm of bullets swept the ground above. Meanwhile, however, the troops which had pushed up on the left, finding what the situation was, turned eastward and attacked the position from that side, capturing one of the auxiliary trenches and then bombing down it, and fighting south-eastward towards the redoubt.

Read more...Collapse )
Як тут годиться, в соборі знаходяться прапори полків, пов'язаних із дієцезою, в цьому випадку із графством Девон. Також тут зберігається прапор з того самого HMS Exeter





Read more...Collapse )

Exeter Cathedral

Як і було обіцяно, продовжимо нашу подорож по соборам Англії. Сьогодні наш ітинерарій веде нас до Ексетера. Це вже чиста ґотика, звели його у кінці 14 століття. Підтвердження я не знайшов, але мені здається, що король на фасаді собора це Річард ІІ (бо герб, та й риси також, не кажучи вже про час збудування)

Як і у Велзі, тут також є справний середньовічний годинник, і також один із найстаріших у Англії, але все ж таки молодший років на сто

Зверніть увагу також на цікавого різьбленого з дерева слоника. В певному сенсі апофеоз "я митець, я так бачу" - ну не бачив різьбяр живого слона, ну що його робити

А тепер слайди





Read more...Collapse )

100 Years Ago






http://www.thetimes.co.uk/article/our-belgian-guests-lk27dnqjn

Our Belgian guests

December 12, 1914

It was our plain duty to send our armies to Belgium; and, since they have not yet availed to free her soil from the Germans who infest it, it is no less our plain duty to support her refugees upon our own soil.

Complaints have been made, and have even found their way into the Press, that Belgian refugees do not try to adapt themselves to English ways; and these complaints have caused some soreness, we believe, among the Belgians. We can assure them that they are not made by the great mass of Englishmen, but to those few who may be inclined to make them we would say this.

The Belgians are our guests, and more than our guests. While they are in England they are not living upon our charity, and it is not for us to feel virtuous or to expect gratitude from them because of what we do for them. They are grateful, no doubt, and express their gratitude often in very moving terms. But in what we do for each individual Belgian we are merely trying to repay the whole Belgian nation for what it has done and suffered on behalf of ourselves and Europe.

That is not charity or kindness; it is merely honesty. It is the repayment of a debt as much as if the Belgians had lent us money and we were giving it back to them. So it is our business, not to be proud that they have found a refuge in England, as if England were a kind of Lady Bountiful succouring the poor and needy out of her riches, but only glad that we are not as Belgium herself, and that she, our ally, can obtain from us some part at least of the help which it is our duty to give to her.

It was our plain duty to send our armies to Belgium; and, since they have not yet availed to free her soil from the Germans who infest it, it is no less our plain duty to support her refugees upon our own soil. If we clearly understand this we shall do that duty more thoroughly and gracefully than if we take pride in our kindness. No one likes to think of himself as dependent upon the charity of another, and the Belgians will be happiest here if we make it quite plain to them that they are not, in our opinion, dependent upon our charity, but are merely receiving the loast recompense we can give them for their own high services to us and to civilization.



Read more...Collapse )

Wells Cathedral

Продовжімо подорож по соборам і церквам Британії (нота бене: треба буде зробити прикріплений пост із посиланнями на попередні такі фоторепортажі). Сьогодні, хлопчики й дівчатка, ми завітаємо до собору у містечку Веллз що в Сомерсеті (це на південному заході Англії). Містечко невелике, але колись було достатньо помітним, щоб у ньому була єпископська катедра - що залишається й зараз, діоцези Бата і Велза.

Я дуже давно хотів сюди завітати, бо вперше був тут дуже давно, і був назавжди вражений як чудовою (і мало де такою, що збереглася після іконокластичної Реформації) добіркою середньовічної англійської скульптури, а також дуже незвичною всередині собору подвійної арки (і тільки зараз із статті у Вікіпедії я вияснив, що виявляється вона у формі хреста Св Андрія - бо саме в честь мого небесного покровителя збудовано собор).

А якщо ви,хлопчики й дівчатка, дивилися попередні репортажі про собор у Ґлостері та про абатство Т'юксбері, то можете легко побачити, чим норманський (романський) стиль відрізняється від ранньої англійської ґотики

А ще тут є другий найстаріший працюючий годинник, встановлений ще у 1390 році (перший найстаріший, підозрюю, у Празі на Старомєстскєм Намнєсті)

Крім того, неподалік також збереглося кілька середньовічних вуличок, де просто дуже приємно прогулятися...

А тепер слайди





Read more...Collapse )

100 Years Ago - 'mysterious tanks'

http://www.thetimes.co.uk/edition/register/the-mysterious-tanks-92w6s2zw9

The mysterious tanks

september 16, 1916

The reference in Sir Douglas Haig’s communiqué to “a new type of heavy armoured car, which has proved of considerable utility” is certain to arouse curiosity.

In the Army it has been whispered that a development of the ordinary armoured car, which rendered good service in Flanders during the early months of the war, had successfully passed the experimental stage, and was likely to be employed during the next phase of the great offensive. Little was known of the actual construction of the new vehicles. Those who had seen them referred to them mysteriously as “tanks”, while the soldiers who had helped to handle them named them humorously “Willies”. It was evident from the nature of the country over which any armoured car would be obliged to operate — a desolate, shell-torn, roadless, and trench-intersected wilderness — that no vehicle mounted upon ordinary wheels could hope to surmount the obstacles to its progress. It was obvious, also, that to be of any practical utility, an armoured car must be invulnerable to rifle and machine-gun fire, shell splinter and indeed to anything less formidable than a direct hit from a heavy projectile. The problem was how to combine these requirements in any automobile structure. Sir Douglas Haig’s message makes it clear that the problem must have been solved.

Of the precise quality of their utility we are told nothing. Whether it lay in the efficiency of their armament, or in their success in crushing down such impediments to an infantry advance as barbed wire, can only be conjectured. The gratifying fact seems to be that our inventors have not hesitated boldly to tread unbeaten paths, and to have sought, in this war of machinery, to give practical shape to ideas which, had they been conceived by imaginative novelists, would have been regarded as fantastical. When the secrecy which rightly surrounds this most recent addition to our fighting machines can be lifted, we may perhaps be enabled to imagine the feelings of the German infantry in their shell-battered trenches when, in the uncertain light of dawn, they saw advancing upon them an army of unearthly monsters, cased in steel, spitting fire, and crawling laboriously but ceaselessly over trench, barbed wire, and shell crater.

Profile

SAS
chestnut_ah
chestnut_ah

Latest Month

September 2016
S M T W T F S
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner